Давайте поговоримо про прийняття...
Для того щоб пережити горе, потрібно прийняти реальність втрати. Психологи, як теоретики, і практики, сходяться на думці, що це першочергове завдання. Безумовно в цьому допомагають нам траурні ритуали, такі як підготовка до поховання, похорон та поминки.
І я завжди повторюю фразу, яку сказав Ф. Васелюк: «смерть – це те, що не можна виправити жодними діями». Залишається лише прийняти. Але не виходить.
Як це можна прийняти?
Це не справедливо, не чесно, не правильно.
І, напевно, для того, щоб прийняти втрату близької людини, як зовнішній фактор, потрібно ще подивитися всередину себе і прийняти все те, що там відбувається.
Прийняти свою злість на кохану людину за те, що вона пішла. Прийняти свій страх, свій біль, і звичайно ж, свою надію, що коли-небудь все буде добре.
Прийняти означає дозволити цьому бути.
Коли я приймаю свій страх, я говорю: «Я знаю, що ти є. Можливо, поки що я не можу впоратися з тобою, але я тебе бачу і згодом я розберуся, що мені робити».
Ми так часто намагаємося прийняти зовнішні ситуації, стільки сил витрачаємо на те, щоб з цим упокоритися, впоратися, що іноді забуваємо, що є мій внутрішній світ і в ньому щось відбувається. А ми не бачимо, що там. Ми вимкнули світло і дивимось через вікно болю у зовнішній світ.
А якщо увімкнути світло і подивитися? Можливо, справи йдуть як зі старою коморою, куди ми з дитинства боїмося заглядати? Так, там може бути купа непотрібного мотлоху, як і в нашій голові непотрібних думок. Там можуть бути старі речі, як дорогі серцю спогади. Там навіть можуть бути миші, але там нема бабайки.
Коли ми дивимося у свій внутрішній світ широко розплющеними очима і чесно собі зізнаємося – так, є таке, ми згодом можемо це прийняти та пережити. Але якщо ми заплющили очі і нафантазували собі казна-що, наша мудра психіка каже – ні, ні, ні, це не моє, відмовляюся це брати на себе.
Переживаючи горе, ми вчимося багато чого приймати. Це непросто, але можливо.
Я вірю у кожного з вас. Ви зможете прийняти та зможете пережити.
Бережіть себе та своїх близьких.
Лариса Рибик.
