Коли йде улюблений, утворюється порожнеча. Ця порожнеча з’являється десь усередині тебе, внизу живота. А потім вона заповнює все твоє тіло та простір навколо тебе.
Ти очима бачиш, що довкола є якісь речі, люди, але ти їх не сприймаєш. Твій світ, мир із коханою людиною зник. Іноді це відбувається в одну мить. Коханого більше немає. Спалах та порожнеча. І страх. Страх самотності. Страх порожнечі. Невже ця порожнеча назавжди…
Вона така дивна, ця порожнеча. Начебто ти перебуваєш у вакуумі. Ти заварюєш свою улюблену каву, але вона не має смаку. Ти розмовляєш із людьми, але вони тебе не чують і не розуміють. І ти їх не розумієш. Вони не відчувають, що відчуваєш ти. Вони з іншого виміру. Вони були у тому житті, де був коханий. Нині його немає. Чому ж тоді ці люди залишились у моєму житті? Навіщо?
Ти уникаєш людей. З кожним кроком усе далі й далі у цю порожнечу. Це можна порівняти з довгим заходом літнього дня. Сонце опускається дедалі нижче, і поступово на землю опускається імла. Затихають звуки. Тебе заколисує тиша і ти не хочеш виходити з цього стану.
А потім на світанку. Коли найтемніша ніч. Коли ти розумієш, що ти ОДНА. І внутрішній крик розриває твоє серце.
І пережити цей біль допомагає вічне знання, що після найтемнішої ночі, знову зійде сонце. Його промені зігріють твоє серце. Темрява розсіється, а разом із нею й порожнеча. Це буде не одразу, не зараз, але це обов’язково настане. Тобі просто потрібно пережити цю ніч порожнечі.