Я бачу у натовпі твій силует. Я точно знаю, що то твої плечі. Ти повертаєш голову і дивишся на мене. І я розумію, що це чужий погляд та чуже обличчя. Це не ти. Мені здалося…
Як часто такий стан виникає після втрати близької людини. Ми чуємо кроки та бачимо образ. Це зводить з розуму. Це не може бути правдою, але це правда.
Так це правда. Подібні галюцинації в перший рік після втрати переживають усі скорботні. Хтось більший, хтось менший.
Як психолог, я згодна, що це галюцинація. Це ігри стомленого розуму. Я так хочу, щоб ти був поруч, що шукаю знайомих рис у натовпі.
Але, як жінка, я розумію, що це реальність. Якось я лягла вдень. Це був для мене нормальний стан – лягти і уткнутися у стінку. Не хотіла нічого бачити та чути. І я відчуваю, що мій чоловік лягає поряд і обіймає мене. Я чую запах його тіла, я відчуваю тяжкість його руки. Я починаю гірко плакати, як же мені не вистачало твоїх обіймів. А потім приходить думка – цього не може бути, тебе немає. Стає страшно. Дві реальності хлопаються в один момент і ти не розумієш, яка з цих “реальностей” справжня і в якій реальності хочеш бути.
У такій ситуації не може бути порад та рекомендацій. Для мене завжди була дороговказом думка “Я там, де мої діти”
Лариса Рибик
31 березня 2021
