Освітній центр Лариси Рибик

МОЯ ІСТОРІЯ

Одного разу мені наснився сон, що мій чоловік наливає мені чарку горілки і подає мені її і пляшку. А потім намагається насипати цукерок мені на схрещені руки та каже: «Роздай це людям».
Ввечері того дня він загинув.

Гірку чашу болю я вже випила до самісінького дна і тепер настав час роздавати цукерки людям.

Що я можу дати? – Свій досвід переживання (чи проживання) горя.

Трагічна загибель чоловіка…
Молодий, красивий, розумний, веселий.
Декілька років я питала в небо: “Як ти міг вибрати роботу, а не нас з дітьми?”

У той період я вирішила змінити роботу, а ми жили на орендованій квартирі. І ось я стою: роботи немає, чоловіка немає.
Проте є діти: Денису -10, Антону – 7. Сказати що мені було страшно – не сказати нічого. Моє тіло просто непритомніло декілька разів на день. Прикидалося мертвим.

Це було несподіване горе.

Моя мама так за мене злякалася, що її серце не витримало. У неї стався інфаркт. Тато – зі мною на похороні, а брат – біля мами у лікарні.

Мами не стало за три місяці після загибелі чоловіка. Це вже є комплексне горе.

Єдине, що я могла, – придушити біль від утрати мами. Я сказала собі: «Поплачеш потім, зараз треба вижити».
Інакше, мабуть, не витримала б. Це – відкладене горе або пригнічене. У психології по-різному називають.

А через п’ять років втрата тата після хвороби.
Горе починаєш переживати не тоді, коли він помер, а коли лікарі сказали: «У вашого тата рак».
І я почала боротися. З лікарями проти поставленого діагнозу, з татом – проти його песимізму, зі своїми страхами.

Це жах, коли переживаєш весь спектр горя, поки людина ще жива, і потім програєш цю боротьбу.

Близька людина вмирає, і ти починаєш знову переживати горе.

А знаєте, що найстрашнішим було для мене весь цей час? – Дивитись у вічі своїм дітям.

Вони переживали той самий біль, як і я, а ще, дивлячись на мене, вчилися справлятися з важкими життєвими ситуаціями.
Я просто не мала права зрадити своїх дітей і не впоратися.
Я сказала собі: «Щасливі діти можуть бути лише у щасливих матерів».

І я почала шукати, що мені може допомогти: аналітична психотерапія, екзистенційна психотерапія, розстановки по Хелленгер, когнітивно-поведінкова терапія, арт-терапія, НЛП.

Я зіткнулася з низкою проблем і вирішила провести дослідження: як же все-таки потрібно надавати допомогу при переживанні горя і які методи будуть екологічними та ефективними.

Сьогодні, через шість років після першої втрати, я можу сказати: «Я впоралася. Я змогла пережити цей біль».

Зараз я щаслива і готова допомагати іншим людям ставати щасливими.

Лариса Рибик (20 лютого 2020)


Scroll to Top