Зникнення безвісти рідної людини – це безперечно надзвичайно складна життєва ситуація, яку, тим не менш, навряд чи можна порівняти з будь-якими іншими життєвими труднощами та негараздами.
Цілі родини, яких торкнулася невизначена втрата, тривалий час живуть у тотальній невизначеності – як щодо долі зниклої близької людини, так і щодо власного статусу в суспільстві. Вони не розуміють, чи є ще хоч найменший шанс побачити своїх рідних живими, а соціальне оточення не може визначитись, чи підтримувати у членах родин надію на happy and, чи співчувати, адже шанси на повернення людини, що зникла безвісти, ще й в умовах війни, мізерні.
На відміну від переживання травматичної події в її класичному розумінні, ці люди не бачать кінця-краю своїм стражданням, оскільки пошук хоч якоїсь достовірної інформації щодо зниклої особи або її рештків часто триває роками. До того ж члени родин зниклих безвісти не можуть змусити себе не думати, перегорнути цю сторінку. Навпаки, всі їхні думки постійно кружляють навколо того, хто зараз не з ними, і чия доля наразі невідома. Вони роблять усе, щоб пам’ятати про нього і про те, що ситуація ще не вирішилася.
Але головна унікальність досвіду переживання невизначеної втрати полягає у конфлікті двох абсолютно протилежних думок: «Треба прийняти втрату» та «Не можна втрачати надію».
Невизначеність та бажання дізнатися правду штовхає родини на нескінченні пошуки, що тривають доти, доки не будуть знайдені беззаперечні підтвердження факту смерті рідної людини. При цьому, і невизначеність, і пошуки виснажують родини психологічно, фізично й фінансово. Родини зниклих безвісти перебувають у постійному стресі та тривожному очікуванні, що може з часом серйозно психологічно травмувати усіх її членів та негативно позначитися на стосунках в родині та на її майбутньому.