Чи не кожна людина, що переживає тяжку втрату, відчуває почуття провини. Почуття провини при переживанні втрати є досить ірраціональним, адже нічого вже не змінити, нічого не виправити, незалежно від того, чи дійсно ми чимось завинили перед тим, кого вже немає поруч.
Ми звинувачуємо себе в тому, що не вберегли, не змусили залишитись, не відчули небезпеку, не змогли зробити більше. Нас мучать докори сумління, що не цінували, не приділяли достатньо уваги, рідко зізнавалися в коханні…
І, перебуваючи у скорботі, ми часто втрачаємо об’єктивність, звинувачуючи себе у всьому, що сталося з коханою людиною, гіперболізуючи свою провину.
У скорботі ми прагнемо повернути собі контроль за власним життям. Втрата сприймається як жахлива помилка, яку треба виправити. Ніби, можна переписати на чисто аркуш з трагічною подією з книги власного життя.
Тож, ми безоглядно поринаємо в думки та мрії про те, як би було, якби все стало, як раніше, якби близька людина знов була поруч. У своїй уяві ми малюємо ідеальні картинки власного життя, в якому не було втрати. На жаль, нездійсненні.
Думки про те, як могло бути, стають нав’язливими. Однак це є нормальною та природною реакцією на втрату. Ця втеча від реальності допомагає людині примиритися з втратою. Так, у компромісній формі, відбувається робота горя.
Будьте терплячими та дбайливими до себе у важкий та болісний період горювання. Спробуйте усвідомити, що вашої вини в тому, що сталося з близькою вам людиною, немає.
Адже, якби ми могли впливати на те, коли нашим рідним судилося піти від нас, вони б жили вічно. Чи не так?