Спілкування зі згорьованими батьками відрізняється від комунікації з усіма іншими категоріями скорботних. Як психологи та як люди, що прагнуть надати соціальну підтримку, в цих обставинах ми не можемо говорити те саме, що говоримо іншим людям, які переживають горе.
Так, приміром, фраза «Тобі є заради кого жити» є хоча й шаблонною, але достатньо дієвою у перші години та дні після втрати. Але в умовах батьківської втрати вона просто не працює. Зі смертю дитини батьки втрачають сенс життя, відшукати який заново неймовірно складно.
В нашій традиційній культурі та релігії немає вірування щодо того, що смерть є переродженням душі. Люди, що не мають стійких релігійних переконань, взагалі сприймають смерть як остаточний кінець буття. Тож, ми більш схильні розглядати сенс життя і смерті людини з точки зору сімейної системи.
Оскільки родина – це структура, де кожне наступне покоління змінює попереднє, смерть набуває сенсу, адже старші члени родини помирають, щоб звільнити місце на землі і в сімейній системі молодшим. Тоді, ніби зрозуміло, чого йдуть старі люди, і з цим можна погодитись.
Але цей погляд на сенс життя і смерті не рятує у ситуації батьківського горя, адже батьки залишаються жити, коли дитина, яка мала залишитися після них, помирає.
Зараз, коли на фронті здебільшого гинуть молоді люди, які не встигли створити власної родини та народити дітей, величезна кількість родинних історій не має свого продовження. Це про порушення правил, про порушення системи. І саме тут криється величезна точка спротиву при переживанні батьківської втрати – це неправильно, світ несправедливий, все не має бути так.
Саме тому так часто можна почути від згорьованих батьків: «Я не хочу жити». Це не вказує на суїцидальні думки, це про те, що вони не хочуть жити у світі, де все так влаштовано, де немає їхньої дитини.