Коли ми втрачаємо близьку людину, то, звісно, не можемо в одну мить перекреслити все, що відчуваємо до неї, все, що з нею асоціюється, все, до чого ми звикли, що нас у ній захоплювало та надихало.
Збереження прив’язаності до людини, що пішла, може проявлятися на емоційному рівні у вигляді туги, печалі й суму та відчуття міцного зв’язку. На когнітивному ж рівні це втілюється у постійні думки про близьку людину, спогади та внутрішній діалог з нею.
Ми продовжуємо подумки спілкуватися з коханим чоловіком, уявляємо, що сказала б мама, як вкотре переповів би кумедну сімейну історію брат. Ми прикрашаємо ялинку зимою, виїжджаємо на природу влітку та гуляємо вечорами парком восени, адже це так любила кохана людина. Ми плекаємо ці думки, ці звички і цей зв’язок.
Бажання зберегти зв’язок з людиною, що більше не поруч, змушує нас берегти її речі, залишати її кімнату у тому ж вигляді, як це було за її життя, готувати ті страви, які любив коханий або так, як готувала їх мама.
Ми також можемо розповідати про того, кого втратили дітям, ніби, передаючи, намагаючись зберегти в них і звички, і чесноти, і життєву історію їхнього померлого батька, дідуся, бабусі.
Збереження прив’язаності до людини є нормальним на шляху переживання горя. Ми бережемо пам’ять про рідну людину і зберігаємо зв’язок з нею, щоб в такий спосіб адаптуватися до втрати. Ми прагнемо зробити все можливе, щоб людина не зникла з нашого життя, наче її ніколи й не було, і шукаємо для цього свої власні способи.
Прийміть для себе, що збереження пам’яті про померлого, думки та спогади про нього, переповідання його життєвої історії є проявом нормального зв’язку з коханою людиною. Не коріть себе за це, адже ви не можете перекреслити все, що пов’язувало вас довгі роки.