В перші дні й тижні після втрати скорботний постійно знаходиться серед людей, приймає співчуття, підтримку та допомогу від оточуючих. Але з часом друзі, колеги та всі ті, хто ще вчора співчував та не залишав наодинці, повертаються до свого власного життя, турбот та планів.
Переживаючи втрату близької людини, не кожен готовий демонструвати власні важкі стани та емоції горя на широкийзагал або зізнатися в тому, що вони мають місце, навіть самому собі.
Коли ми переживаємо втрату, ми часто поринаємо у спогади. Згадуємо про близьку людину, намагаємося відтворити в пам’яті кожну хвилину її життя та весь той час, коли вона була поруч.
Ми завжди співчуваємо та намагаємось підтримати тих, хто зіткнувся з горем. Але чи готові ми співчувати собі, жаліти себе та дбати про себе, коли біда прийшла в наш дім, в наше життя?
Коли родина переживає зникнення безвісти близької людини, вона передусім перебуває у жахливій невизначеності, що пов’язана з відсутністю достовірних даних про долю зниклої особи.
Спілкування зі згорьованими батьками відрізняється від комунікації з усіма іншими категоріями скорботних. Як психологи та як люди, що прагнуть надати соціальну підтримку, в цих обставинах ми не можемо говорити те саме, що говоримо іншим людям, які переживають горе.
В родині, що опинилася сам на сам із втратою, прогнозовано відбувається зміна соціальних ролей.
Цей страх торкається кожного, хто переживає втрату близької людини. Ми звикли до того, яким було наше життя, коли ця людина це була поруч.
У горі кожен день видається вічністю. Іноді у згорьованої людини немає сил прожити навіть наступну годину, а іноді сили є, але немає бажання. Немає смаку до життя, нічого не зачіпає, не зацікавлює, заклики оточуючих про те, що треба жити далі, не відгукуються всередині.
Коли ми втрачаємо близьку людину, то, звісно, не можемо в одну мить перекреслити все, що відчуваємо до неї, все, що з нею асоціюється, все, до чого ми звикли, що нас у ній захоплювало та надихало.
