Горе та втрата має багато облич. Тисячі українських сімей зіткнулись із ними через військові дії, обстріли та окупацію.
Соціально заборонене (стигматизоване) горе: що це
Чимало наших співвітчизників поховали своїх батьків, коханих та дітей. Вони відкрито горюють та отримують щирі співчуття від оточуючих. Однак що відчувають люди, до яких повернулись поранені, недієздатні чоловіки та жінки? Будучи повністю залежними від своїх опікунів, ці воїни можуть бути зовсім не схожими на себе колишніх. Родичі людей з інвалідністю можуть переживати емоції горя та втрати, але не отримують підтримки від соціуму. Їм наче забороняють горювати, адже фактично немає, кого оплакувати: людина жива.
Про передчасне горювання та невизначену втрату ми вже писали у попередніх публікаціях. Такі види втрати також можна віднести до стигматизованих. Суспільство не визнає або визнає вкрай неохоче, що люди, які чекають воїнів із полону, мають право горювати.
Звичайно ж, це не зменшує та не відміняє того, що людина відчуває. На додачу до своїх важких емоцій вона починає почувати провину та сором. Замикаючись у собі, людина може уникати друзів та рідних, перестати знайомитись із новими людьми. Зрештою вона лишається наодинці зі своїми сумними думками.
Чому виникає соціально заборонене горе
Більшість норм та правил у суспільстві сформувались стихійно протягом тисячоліть. Деякі з них закріплені у офіційних законах, інші так і лишились у вигляді звичаїв. Традиції визначають поведінку людей як під час радісних подій, так і у трагічних ситуаціях.
Коли людина відчуває скорботу, горе, втрату, вона стикається з ним на різних рівнях:
- Індивідуальний рівень – людина проживає втрату, має власні думки та емоції.
- Родинний рівень – зміни у динаміці та структурі родини після трагічної події.
- Суспільний рівень – взаємодія соціуму зі скорботною людиною.
Часом суспільство з різних причин «не визнає» деякі види втрати. Наприклад таке горе, яке проживають рідні зниклих без вісти або тих, хто потрапив у полон. Також емоції горя та втрати можуть відчувати люди, які тривалий час доглядають за важко хворим родичем.
Невизнання стається через те, що не відбувається загальноприйнятного факту втрати – людина жива, хоч і недієздатна або з нею неможливо спілкуватись. Зазвичай суспільство нав’язує таким сім’ям токсичний позитив, примушує концентруватись на тому, що людина лишилась жива. Однак, невизнання втрати знецінює емоції та почуття скорботних. Це погіршує їхній ментальний стан і може призвести до тривалих негативних наслідків. Наприклад, до тривожного розладу, депресії або психосоматичних захворювань.
Як допомогти собі та близьким
Першим кроком самодопомоги або піклування про близьку людину у скорботі має бути валідація почуттів. Якщо людина відчуває горе і втрату, це беззаперечний факт, який потрібно прийняти. Цим емоціям необхідно дати місце, їх потрібно визнати і дати їм ім’я. Інколи людина може приховувати свої почуття навіть від себе самої. В такому разі варто звернутись до психолога, який допоможе з’ясувати правду.
Також варто навчитись від’єднувати скорботу від інших почуттів. Наприклад, людина може блокувати емоції горя через те, що їй здається, ніби таким чином вона зраджує зниклого без вісти воїна. Насправді кожен має право на проживання тих емоцій, які в нього/неї виникають.